ВО "Свобода"

ENG

14 серпня 2015
Галина ОЛІЙНИКОВА: На Донеччині влада поводиться так, наче нема ніякої війни
Галина ОЛІЙНИКОВА: На Донеччині влада поводиться так, наче нема ніякої війни

"Коли розповідають, що Донбас ‒ це не Україна, а Донецьк має всього близько 200 років, не вірте. Тут є українські міста із кількасотлітньою історією".

Галина Олійникова живе на Донеччині, в місті Артемівську, яке воліє називати, як було з діда-прадіда, Бахмутом. Коли до її рідного краю прийшов окупант, Галина була змушена виїхати, щоб не повторити долю Рибака та інших патріотів. Але як тільки місто визволили, вона повернулася додому. Будувати Україну прагне тут, удома. Вона документує для міжнародних судів факти злочинів проти людяності, які сталися від початку війни на Донбасі. Віднедавна Галина Олійникова очолює Донецький обласний осередок Об'єднання українок "Яворина", вона має багато планів й ділиться ними з читачами газети.

‒ Пані Галино, коли Ви зрозуміли, що буде війна?

‒ Війна почалася не 2014-го, а набагато раніше ‒ коли "губернатор" Янукович фальсифікував президентські вибори під Кучму, коли "помаранчевих" малювали як нацистів… Ворог вже тоді встановлював свої порядки й не сподівався, що одного разу народ зможе запротестувати. У Донецьку люди вийшли на майдан вже на 2‒3 день після київського. Журналісти й громадські активісти зібралися перед пам'ятником Шевченкові, але на нас ніхто не зважав. А коли стало зрозуміло, що в Києві відбуваються незворотні процеси, в Донецьку з'явилося багато міліції, із Горлівки й Тореза позвозили тітушок, готових за кілька гривень вбивати. Це був початок війни 2014-го.

‒ Що Ви робили на той час?

‒ На Донеччині не багато українських активістів, політичні партії практично відсутні. Тобто весь спектр політичних партій є, але люди, які керували осередками, були призначені Партією регіонів. Я знаю дві партії, які справді були самостійними, одна з них ‒ це ВО "Свобода". На жаль, голови обласної організації Ігоря Славгородського вже немає понад рік. Ми трималися разом, проводили акції в Донецьку та інших містах, намагалися розрухати українців.

‒ Коли Ви зрозуміли, що треба забиратися з рідного міста?

‒ Я поїхала 2 травня, коли вже було відомо про вбивство Володі Рибака, з яким ми проводили акції по різних містах, зокрема в його рідній Горлівці, уже було відомо, що в підвали Слов'янська забрали хлопців зі "Свободи" Ярослава Маланчука й Артема Попика. Було зрозуміло, що в артемівському "розстрільному списку" першою мала бути я. Узяла маленького племінника й поїхала, доки ще можна було виїхати…

Місто Артемівськ не захопили бойовики. Тут не було російських військових, як у Слов'янську й Краматорську. Бойовики створили штаб із місцевих, правда, було кілька угруповань. Одні ‒ ті, що були пов'язані з донецькими, з Губарєвим, розказували, що мають мандати (невідомо ким видані). Приміщення для штабу виділив сам мер ‒ у стародавній будівлі. Там був взагалі зброд із сіл, яким поставили пиво й закуску, і вони собі розважалися. Інший штаб створили після захоплення міської прокуратури. Це були тутешні прокурорські і міліція. Згодом стало відомо, що ними керує начальник місцевого департаменту боротьби з корупцією.

У центрі подій була також родина колишнього прем'єр-міністра Криму Анатолія Могильова. Після того, як він здав Крим, приїхав до Артемівська й керував тут процесом. Біля будинку Могильова почали з'являтися машини мерів міст, депутатів Партії регіонів. Було ясно, що він приїхав здавати Донеччину.

‒ Ви повернулися, як тільки звільнили місто. Що змінилося в Артемівську після окупації?

‒ Насправді особливих змін не відчула. Та й визволення було досить умовним. 7 липня 2014 року військові увійшли в порожнє місто. За кілька днів, коли зі Слов'янська і Краматорська погнали Гіркіна та інших, у нас так звані ополченці розібрали блокпости, звільнили прокуратуру, познімали балаклави й порозходилися додому. Батальйон "Артемівськ" на чолі з Матейченком без жодного пострілу увійшов до міста, бійці почепили українські прапори й доповіли президентові, що Артемівськ визволено. Далі життя потекло, як до війни. Проходять сесії, на яких ухвалюють планові рішення з дерибану землі, майна тощо. Для місцевої влади наче нема війни, наче ніхто не обстрілював місто, наче за 20 кілометрів нема фронту. Скажімо, коли 19 лютого з Дебальцевого хлопці виходили через Артемівськ, ми звернулися до мерії, щоб їх розмістити в якихось приміщеннях. Але їх залишили в десятиградусний мороз спати в наметах на території військової частини.

Або на сесії розглядають питання про скорочення витрат і закриття місцевих лікарень замість того, щоб звернутися до центральної влади щодо фінансування медицини. Адже поруч ‒ бойові дії, поранених привозять, і змушені надавати їм допомогу в воєнних шпиталях, які волонтери своїми силами зробили. Також привозять з Дебальцевого і Світлодарська після обстрілів цивільних ‒ без грошей, без речей. На які гроші їм надавати допомогу? Я виступала зі закликом не закривати лікарні, а переробити навіть і під гуртожитки для переселенців, бо в нас на 80-тисячне місто зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Але ці клопоти владі не потрібні. Місцева влада мала б вивчити потреби і звернутися до Кабміну, бо це потрібно не для міста, а для Донеччини, для всієї України.

‒ А люди як ставляться до влади? Їх обурює те, що залишилися старі кадри й керують по-старому?

‒ Ми сподівалися на запровадження військово-цивільної адміністрації, очікували, що вона усуне місцеву владу. Адже скрізь залишилися регіонали, люди, які привели війну в наш край. Ми думали, що Київ зважить на це, але і міські голови, і депутати ‒ всі колишні керують.

Коли говорять про місцеві вибори, ми кажемо, що їх не можна зараз проводити. Бо території під впливом регіоналів, представників режиму. Нікого не усунули, ніхто не покараний. Навпаки, переслідують невідомо за що активістів, волонтерів, військових із добровольчих батальйонів. Патріотів знищують. А місцевий керівник Партії регіонів, який організував Антимайдан, тітушок возив, працює, живе собі спокійно. Сепаратистів, які були на блокпостах, хоч судили, але відпустили з умовними термінами. Як можна в таких умовах проводити вибори? Ви ж розумієте, кого там оберуть. Патріотам далі не буде місця на своїй землі.

‒ Пані Галино, цікаво, звідки такі люди, як Ви, на Донеччині? Ви ж вирізняєтеся із натовпу?

‒ Коли розповідають, що Донбас ‒ це не Україна, а Донецьк має всього близько 200 років, не вірте. Тут є українські міста із кількасотлітньою історією. Скажімо, Бахмут має понад 400 років. Тут була козацька фортеця, потім з'явилося місто. Мій дід жив у Бахмутському повіті, був волосним писарем, мав свої землі, ліси. Він був господарем і до останнього дня чекав, коли настане кінець радянській владі. Він казав, що "ракли" (це так називали комуняцьку босоту) не можуть довго правити. Він помер 1982 року, і все чекав, що це скінчиться.

На жаль, на Донеччині забувають історію, й цьому сприяє влада. В Артемівську в краєзнавчому музеї є експозиція періоду палеоліту, є революційні часи, є Друга світова війна, радянські часи, афганська війна, а про національний визвольний рух, про 24 роки незалежності нема експозиції. Вимагаємо, щоб зробили експозицію пам'яті героїв сучасності ‒ Дмитра Чернявського (він родом з Артемівська), а також наших земляків, які полягли на війні. На Донеччині є люди, які вивчають історію, досліджують своє коріння, стають патріотами.

‒ Знаю, що Ви активно просуваєте процес декомунізації…

‒ Спочатку ми хотіли самі з допомогою бійців батальйонів демонтувати пам'ятники, а потім вирішили, що це має робити місцева влада своїм рішенням, офіційно. Ініціювали створення робочої групи, і хоча в неї включили й комуністів, таки ухвалили рішення демонтувати пам'ятники Леніну та Артему. Зараз наполягаємо на перейменуванні вулиць. Але нам пропонують радянські назви змінити на "нейтральні": Квіткова, Ягідна, Робітнича, тобто нічого українського, щоб нікого не "дражнити". Я не погоджуюся й думаю, що краще почекати, доки центральна влада з Інститутом національної пам'яті візьмуться до діла і запропонують українські назви. Ми хочемо увічнити наших славних краян, серед яких дисидент Олекса Тихий, поет і політв'язень Василь Стус, міністр Центральної Ради Микита Шаповал, поетеса та громадська діячка Христя Алчевська, упівці Данило Шумук та Євген Стахів, молодогвардійці (якщо ретельніше познайомитися з історією), герої Небесної Сотні й наші сучасники, що загинули на російсько-українській війні.

Газета ВО "Свобода". Розмовляла Леся Федів