ВО "Свобода"

ENG

24 квітня
Командир артбатареї "Серпень" ‒ про армійські м'язи та ідеологічні кістки
Командир артбатареї "Серпень" ‒ про армійські м'язи та ідеологічні кістки

"Серпня", який родом з Луганщини, ще у школі називали "бандерівцем" попри те, що однокласники не тямили, хто такий Бандера. Ще недавно він мав бізнес із продажу дитячих товарів, а зараз він ‒ командир батареї самохідної артилерії у складі однієї з бригад ЗСУ. У цей же час частина його рідні обрала сторону зла. Сестра стала ведучою на сєпар-ТБ та порвала зв'язки з родиною, брат знайшов свою смерть у лавах "данскова казачєства". "Серпень" витратив рік для того, щоби вибороти своє право на війну, і здобув його у лавах "Карпатської Січі".

Із бійцем "Легіону Свободи" говоримо про те, як йому вдалося перенести практику добровольчого підрозділу у лави контрактної армії; яким був шлях слобожанця до націоналізму; про різницю між морально-психологічним забезпеченням та ідеологічною роботою у війську та про те, що зміни в армії можливі й залежать вони від кожного.

‒ Павле Павловичу, ви командуєте зразковим артилерійським підрозділом. Виглядає так, що ви в армії чи не все життя.

‒ До війни я зовсім не розумівся на артилерії. Свого часу я отримав відстрочку від армії, вступивши до інституту. Якби мені тоді сказали, що я служитиму в армії, ще й стану офіцером, та ще й буду артилеристом ‒ не повірив би. Я не був проти служити, але хотів у десант або Прикордонні війська, куди не було набору. Натомість, мене хотіли взяти якимось креслярем ‒ малювати плакати в військкоматі.

Командир артбатареї "Серпень"
Командир артбатареї "Серпень"

‒ Без строкової служби потрапити на війну коштувало вам чималих зусиль…

‒ Доходило до того, що мені пропонували заплатити за те, щоби бути оформленим.

Те, що я не служив строкову, стало проблемою. З початком війни я відразу пішов у військкомат. Але минуло два призови ‒ мене не брали, попри те що я став на облік і мав 100% здоров'я. Потім сказали, що заберуть ‒ але діловодом на мирні території (бо у військовому квитку у мене була записана спеціальність "оператор ЕОМ"). Я був готовий пройти будь-які курси, тільки б мати право воювати, а не сидіти в тилу.

Коли зрозумів, що довго чекатиму запрошення від військкомату ‒ у вересні пішов у "Січ". Але моя ротація поїхала, а я лишився на базі ‒ знову щось не складалося з документами. Тоді я залишив розташування і з тими ж речами поїхав у Донецьку область. Знав, що там є і "Правий сектор", і "Дніпро-1". У квітні 2015 я кілька разів подавав документи в "Дніпро-1". Але мені відмовляли то "за станом здоров'я", то з інших вигаданих приводів. Усі знайомі з мене сміялися. Мовляв, одні ховаються від служби й на них влаштовують засідки та облави, а я рік борюся за право служити.

Після кількох невдалих спроб оформитися у "Дніпрі-1" зрештою я приїхав у "Карпатську Січ". Там повідомили, що якраз збираються оформлятися. Поставився до цього скептично, бо це була моя п'ята спроба. Але за тиждень я вже складав присягу в першій хвилі легалізації "Карпатської Січі". Після того я нарешті потрапив у Піски.

‒ Кажуть, "Карпатська Січ" там намагалася запустити донецьке метро?

‒ Перший час ми дуже багато копали ‒ з нас навіть кепкували, мовляв, "Карпатська Січ" ‒ інженерний підрозділ, який таки прокопає метро в Донецьк.

Окопуватися треба було, бо ми прийшли на "позиції", де окопом називалася ямка висотою в коліно. Починається обстріл ‒ армійці накриваються броніками і втискаються в ці ямки. Обстріл закінчився ‒ вони знімають броніки і лежать поруч, читаючи Дар'ю Донцову.

За два тижні ми розкопали позиції вздовж злітної смуги ДАП. Були як матьорі лиси, мали такі лабіринти, що вночі можна було заблукати. Армійцям навіть соромно було. У них картина була беззмінна, замість лопати ‒ пляшка горілки.

У нас же копали всі ‒ одні чергують, інші риють. Дівчата за два дні викопували як екскаватори (враховуючи, що вони ще й готували їсти та несли чергування). Більшість дівчат, із якими я служив, були дуже мотивованими, працювали на межі можливостей. Худенька "Картоха" дуже багато викопувала саперною лопаткою, сидячи навколішки. А були й такі хлопці, які відмовлялися копати, бо "я приїхав воювати". Але тобі ніхто не зобов'язаний забезпечити "постріляти", коли всі інші риють.

‒ У "Карпатській Січі" відразу запеленгували ваші організаційні здібності?

‒ Коли я прийшов у підрозділ, нас було трохи більше тридцяти людей. За весь час, що я був у "Карпатській Січі", через підрозділ пройшло чимало ‒ тоді ми взяли великий розгін з прицілом на формування батальйону. На жаль, не склалося.

Я хотів стати механіком-водієм. Комбат Олег Куцин переконав, що взяти автомат і стріляти ‒ найлегший варіант. А менеджерська робота не всім під силу ‒ тут уже треба видати автомати, забезпечити набої, харчі, екіпірувати, організувати логістику, пальне. "Ти це можеш робити, але не хочеш. Підрозділ росте і хтось має цим займатися", ‒ мотивував Куцин.

Командир артбатареї "Серпень"
Командир артбатареї "Серпень"

Я маю педагогічний досвід ‒ бо за фахом є вчителем фізики. Маю організаційний досвід, бо мав бізнес, який закрив перед Революцією гідності. Ми з родиною збиралися переїхати в Канаду. Але зрозумів: у тому й проблема ‒ всі, хто можуть ‒ виїжджають. А хто лишається розбудовувати Україну?

‒ Це яскраво видно на прикладі Донбасу.

‒ Коли була Помаранчева революція, мене дуже ображало, що на мешканців Сходу навішували ярлики "дебілів", "зеків" ‒ я наводив приклади своїх знайомих, які багато досягли. Але суть у тому, що вони виїхали з рідних теренів, щоби досягти успіху.

Приїхавши додому у 2013-му, я відчув, що все так і виглядає ‒ навколо люмпенізована маса. Є винятки, але вони лише підтверджували правила. Усі, хто міг виїхати ‒ у Харкові, Києві, у гіршому разі ‒ в Москві.

‒ З командними здібностями зрозуміло. Але як ви прийшли в артилерію?

‒ Знову ж таки ‒ випадково. Я познайомився з піхотною розвідкою, яка, у свою чергу, працювала з артрозвідкою. Вони зацікавилися можливістю розташувати на позиціях "Карпатської Січі" пункти спряженого спостереження. Я організував цю роботу. Завдяки нашим "засічкам" було знищено кілька батарей ворожої артилерії. Спершу в підрозділі цю роботу сприймали скептично. Бусоль і цифри ‒ це ж не справжня війна, не стрілянина. А коли дізналися, що завдяки цій роботі ворогу було завдано відчутної шкоди ‒ змінили ставлення і навіть почали вчитися.

Так мене направили на профільні офіцерські курси. Там я виявився єдиним не-артилеристом. Я взагалі не розумів, якою мовою вони говорять. Ще й не знав, якого розміру мають бути бірки, якої температури має бути компот згідно зі Статутом ЗСУ. .

Командир артбатареї "Серпень"
Командир артбатареї "Серпень"

‒ Довелося багато надолужувати?

‒ Не дуже. Головне ‒ щоби була мотивація. Я маю необхідну університетську базу. Спеціальних знань було не так багато. Звісно, курс артилерії не вкладається в три місяці. Але ти можеш себе підтягнути, якщо читатимеш.

Багато хто лякається, побачивши формули у спеціалізованій літературі. Але насправді математичні обчислення здійснюються на рівні знань середньої школи.

Після курсів я не думав, що мене переведуть в артилерію ‒ хотів і далі лишатися в піхоті. Але оскільки я пройшов спеціалізовану підготовку, це було неможливо. До того ж, звільнилася посада командира батареї і мені запропонували прийняти командування. Порадившись із досвідченими офіцерами, я погодився. Так опинився в артилерії.

‒ Як вам вдалося побудувати такий блискучий підрозділ, де кожен горить своєю роботою?

‒ Коли я прийняв командування батареєю, було важко після добробату. Але було живе джерело і розуміння, з ким працювати. Таке трапляється не в усіх підрозділах. Часто все, що цікавить особовий склад, ‒ це горілка і гроші.

Зараз я ставлю хлопцям за приклад "Карпатську Січ", наші здобутки і втрати. Як ми прийшли до них, не маючи того, що ми в батареї маємо зараз. Усе забезпечення було від волонтерів, свободівців, мене підтримувала католицька громада…

‒ Це різкий контраст у порівнянні з 2018 роком і контрактною службою.

‒ Коли я навчався в Академії Сухопутних військ, побачив, що основу армії складають "м'язи без кісток". У "Карпатській Січі" навпаки ‒ був стрижень, але було мало фахових знань (до речі, що більше я здобував знань ‒ то ставало страшніше, озираючись назад, на те, що ми робили всупереч усім настановам). Певний час я був розчарований, розуміючи, що ідеї недостатньо, щоби бути ефективним. Але коли побачив, що значить вміння без ідеї ‒ зрозумів помилковість своїх висновків.

Тому намагаюся побудувати мотивований та професійний підрозділ. Це велика сила. Хлопці цікавляться. Вже й самі проводять ідеологічну роботу серед колег. Принаймні побутову і фахову.

Щоби налагодити побут, потрібно затямити перше правило ‒ ти нікому не потрібен. Якщо ти не почнеш робити ‒ за тебе ніхто завдання не зробить. На це накладається ідейний компонент ‒ що і чому ми робимо. Чому ми проводимо час у цих умовах, у цій землі, беремо до рук зброю. Не всі ставлять перед собою це запитання. Зарплата прийшла ‒ і йому цього досить.

‒ Що саме потрібно розвивати в колективі, щоб отримати здорову боєздатну формацію?

‒ Потрібно, щоби люди усвідомлювали ‒ хто вони, за що вони воюють. Треба розуміти, що ми не зарплатню отримуємо. Нашу працю нам компенсують ‒ але ми ідемо не по заробіток.

Головне ‒ відірватися від "совкової" солдафонщини, де головний принцип "я начальнік ‒ ти дурак". Звісно, у нас є субординація, суворе виконання наказів, але головне ‒ це спільнота, об'єднана ідеєю.

Зараз ми маємо перепрограмувати свідомість на взаємодію, побратимство, на дух, який притаманний нам з давніх часів і який довів свою ефективність і в Холодному Яру, і в УПА. І при цьому маємо перейняти фахову сучасну методологію західних армій.

На жаль, функція вихователів (чи "замполітів") зараз відсутня. Робота з особовим складом зараз зводиться до штампування папірців і написання рапортів. У посадових обов'язках зараз ніде не прописана ідеологічна робота.

‒ А як же морально-психологічне забезпечення?

‒ Воно робить сильний ухил в американську психологію, реабілітацію, виявлення психологічних проблем. Але це не скеровування, не пояснення місії. У ситуації, коли ми повинні ризикувати життям, ніхто не має казати "я форму вдягнув, а ризикують хай добровольці". До нас, було, приходили люди, які першим ділом цікавилися, коли йому видадуть цю "корочку". Хоча я дізнався про те, що існує посвідчення УБД, лише перед тим, як його отримати.

‒ Що можете сказати тим, хто стверджує, що замполіти ‒ це ті, хто "промиває мізки"?

‒ Наш мозок щодня промивають телеканали, світогляд мільйонів людей моделює геть не об'єктивне телебачення ‒ ось це справді проблема.

Армія має бути вмотивованою. Цю роботу треба проводити ще до того, як людина потрапить у військо. З віком важко перетесувати. Якщо цей мотиваційний фронт не буде покрито ‒ ми постійно чутимемо: "не чіпайте мене ‒ мені вже 40-50 років, я поважна людина, я не буду бігати, стрибати, спина тягне, коліна випадають" тощо. У 2014-2015 році добровольці були до 70 років, вони виконували будь-яку роботу і не скаржилися.

Самохідні установки
Самохідні установки

‒ Як ви, проживши півжиття на Сході, прийшли до українського націоналізму?

‒ У школі я запитав у вчительки про те, що було між Козаччиною і УССР, який прапор був тоді в українців. Вона спантеличено відповіла, що "петлюрівський" і з тривогою почала розпитувати, навіщо мені це знати. Стало зрозуміло, що я спитав щось страшне і це стимулювало мою цікавість. Уночі я любив слухати транзисторний радіоприймач, попав на "Радіо Свобода. Мюнхен". Звідти я дізнався про Бандеру і бандерівців, Ярослава Стецька та інші заборонені постаті.

Коли почався розпад Совєцького Союзу ‒ я проводив агітроботу в класі за незалежність України. Однокласники "порадилися з батьками" і вирішили, що треба жити як "адін народ". Мене тоді назвали "бандерівцем" і я дуже цим пишався. А після проголошення відокремлення написав на паркані: "Слава Степану Бандері!".

Переїхавши до Харкова, випадково попав в УНСО, познайомився з Анатолієм Лупиносом і мав можливість слухати його неймовірні історії. У тотально зрусифікованому місті принципово розмовляв українською.

Київ мене зрусифікував. Але в мене з'явився знайомий професор, який підтримав в мені іскру української ідеї. До того ж, у вільному доступі з'явилась історична література і газета "Українське слово".

‒ А як ви сприйняли дві революції?

‒ Помаранчеву стримано ‒ я бачив, хто стоїть у другому-третьому ешелоні за Ющенком. І розумів наслідки. Все це темна когорта. Один з основних індикаторів ‒ релігія. Вони всі ‒ парафіяни РПЦ.

До Революції гідності я приєднався на завершальному етапі, чергував на блокпостах. Загалом намагався стримувати людський ідіотизм. Ті, хто вчора казали "на Майданє адні бамжи", наступного дня брали в руки молотки і трощили все, що попадало на очі.

‒ При такому стриманому ставленні до революцій ви зірвалися на війну?

‒ Коли російський маховик почав набирати обертів, переді мною не залишилося запитань. Якщо ми не йдемо захищати ‒ хто взагалі піде? Так було серед багатьох моїх знайомих. У перші дні всі зібралися за пляшкою, "ми як підемо, ми як всиплемо". А коли прийшли повістки ‒ виявилося, що той хворий, той не прописаний. "Ти ж розумієш, посівна, жнива, господарство"…

Я один із перших у селі, хто пішов. І то мені соромно було зізнатися, що пішов добровольцем ‒ я казав, що за мною приїхала міліція. Вже за рік я зізнався. Для багатьох це означає бути несповна розуму. Я не герой, роблю звичайну чоловічу справу. Хтось повинен залишатися в цивільному житті і робити тут.

‒ А як родина відреагувала на вашу мілітаризацію?

‒ Дружина за тривалий час життя зі мною стала фаталісткою. Коли я щось вирішив ‒ нема сенсу переконувати. Я або наступлю на граблі, або виконаю задумане.

‒ Чи ви бачите себе в армії?

‒ Так. Наскільки зможу, я втілюватиму напрацьовані засади "Карпатської Січі". Намагаюся переконати підрозділ, що ми не в місцях позбавлення волі ‒ армія дає непогані можливості для розвитку, реалізації своїх вмінь. Це і навчання, і налагодження побуту, вдосконалення своїх бойових навичок. Якщо вдасться щось змінити в армії ‒ знатиму, що не дарма прожив життя. Зміни можливі.

Кажу хлопцям ‒ за 5 років ми, може, й не будемо в цій батареї. Але де би ми не були ‒ потрібно нести наш дух далі. Боротися за свої права, якщо щось не влаштовує. І докладати максимум зусиль, щоби бути ефективним на своєму місці.

Якщо тебе не влаштовує зарплата в 3000 ‒ виборюй зміни, мітингуй, надокучай. Це брехня, що нема грошей. Якщо чиновники їздять на машинах за 100-200 тисяч доларів ‒ гроші є. Треба бути "незручним пасажиром", а не боятися створити незручності. Тільки це змушує працювати систему. Можливо, колись працюватимуть і закони.

Записала Настя Сніжна. Воєнна прес-служба ВО "Свобода"