ВО "Свобода"

ENG

11 грудня 2017
Юрій Сиротюк: За роки війни Донецька "Свобода" переродилася та стала організацією самодостатніх загартованих людей
Юрій Сиротюк: За роки війни Донецька "Свобода" переродилася та стала організацією самодостатніх загартованих людей

Заступник Голови ВО "Свобода" Юрій Сиротюк відвідав низку прифронтових міст ‒ побував у Слов'янську, Краматорську, Бахмуті, в районі Світлодарської дуги та в Торецьку. Воєнна прес-служба розпитала його про враження від зустрічей із вояками, свободівськими волонтерами та членами Донецької обласної організації ВО "Свобода".

- Юрку, якою була місія рейду донецьким краєм?

- Ми з Юрієм Олійником мали декілька завдань: провести зустрічі з місцевими осередками у рамках роботи партійної школи, провести публічні презентації видань аналітичного центру "Українські студії стратегічних досліджень" у Слов'янську та Торецьку. Також у Слов'янську мала відбутися зустріч зі студентами Донецького педагогічного університету, але її в останню мить скасував ректорат. Також ми зустрілися з нашими хлопцями, що служать в районі Світлодарської дуги та в інших фронтових точках.

- Якщо говорити про ідеологічну місію вашого рейду, він став можливий завдяки тому, що осередки "Свободи" на Донбасі зросли якісно і кількісно?

- Цікаво спостерігати еволюцію Донецької "Свободи". Ми дуже довго сіяли зерно націоналізму і шукали прихильників на Донбасі. Свободівці часто перебували у жорсткому "андеґраунді", були місцевими диваками, невпливовими людьми у політиці, в суспільстві. Вони перебували у такому собі доті, під постійним обстрілом. Шукали підтримки зовні, підтримки з Києва. Але цього разу я побачив зовсім іншу організацію. Я побачив сформованих, самодостатніх людей. Усі жінки є учасницями волонтерського руху. Як не дивно, там ця фаза активної волонтерської роботи не пройшла. Усі дні не на показ ми їздили в різні оселі, де хтось пік пиріжки, хтось передавав мед. Уже ніхто не їде за 100 кілометрів з одним предметом одягу. Є склади, сортування, визначення потреб, на основі чого розробляється логістика. Свободівці ‒ в авангарді цього руху. При чому в Торецьку, який фактично впирається в Горлівку, очільник "Свободи" є успішним керівником і весь свій вільний час разом із дружиною приділяє волонтерству.

- Наші волонтери діють окремою структурою чи працюють разом з іншими організаціями?

- Свободівська волонтерська мережа на Донбасі ‒ це активні люди, які самі зробили себе як волонтери і в певний момент зрозуміли, що власного заряду замало. Треба підключатися до політичного руху. Вони не замикаються в собі, немає окремої свободівської мережі і окремо ‒ всіх решти волонтерських організацій. Це чудово. Бо є певна пересторога до політиків взагалі і до націоналістів зокрема, але наші люди руйнують ці стереотипи на Донбасі.

Знаю про один промовистий випадок. У Покровську активна дівчина долучилася до "Свободи" на хвилі волонтерства. Вона є частиною середовища громадських активістів, була координаторкою руху "Чесно" в Донецькій області. Як би критично не було налаштоване її середовище ‒ вона заявила, що не змінюватиме своїх поглядів. Тоді її вигнали з руху "Чесно".

Загалом можу сказати, що Донецька обласна "Свобода" має чудове ядро, і якщо вона й далі так розвиватиметься ‒ стане одним із найсильніших осередків.

- Певно, значну частку Донецької "Свободи" складають військові та ветерани?

- Це ще одна категорія людей, які за три роки змінилися і виросли над собою. Вони є фактором у суспільному житті, вже ніхто їм не закине, що вони "диваки".

На жаль, поки свободівці не інкорпоровані в політичну систему ‒ попри свій авторитет, досвід та активну позицію. Влада й далі остерігається "Свободи" на Донбасі. Фактично під брендом "БПП" до керма повернулися колишні "регіонали". Тобто базових речей не зроблено. Ключовим агентом української влади на Донбасі має бути не колишня ПР, а український народ. Українці, що становлять більшість на контрольованій території, не долучені до керівних процесів в областях.

- Ти говориш про те, що свободівське середовище на Сході ‒ це люди, для яких участь у війні, підтримка армії ‒ це щоденна потреба. Разом з тим, на віддалених територіях курсують антивоєнні думковіруси, мовляв, миру треба досягти за будь-яку ціну ‒ бо це трагедія особистостей і трагедія "братніх" народів. За твоїми відчуттями, наскільки ця думка підтримується на Донеччині?

- Ми це чули від старших людей на зустрічі в Торецьку у бібліотеці. Природним є бажання людей, щоби чимшвидше закінчилася війна. Це було би нормально будь-де у світі. І найкращі армії за три роки війни починають розкладатися. Звісно, є таке середовище, яке шукає порозуміння. Але таких запитань нам не ставить молодше покоління й націоналістичне середовище. Вони розуміють: так не буває, що ти закрив очі ‒ і війна припинилася. Або ми переможемо і буде Україна, або активна частина населення першою "попаде під роздачу". Бо в кожному місті, що було під окупацією, є закатовані активісти. На нашій зустрічі, зокрема, було троє свободівців, які побували в полоні у Гіркіна і Безлера ‒ Артем Попік, Ярослав Маланчук, Олексій Демко.

З досвіду роботи наших січовиків в Авдіївці, які провели з місцевими дітьми не один табір, випливає наступне. Старших людей не переагітувати. Ті, хто помагають війську, робитимуть це, ті, хто чекають на Путіна, ‒ і далі чекатимуть. Із середнім поколінням важко працювати через його скепсис, невіру. Ми повинні всі зусилля вкласти в середовище волонтерського, ветеранського руху, а головне ‒ в молодь. Якщо наберемося терпіння і системно працюватимемо від старшокласників до студентів, років за п'ять побачимо зовсім інший Донбас.

Частина свободівців мають родичів на окупованих територіях і підтримують з ними контакти. Триває адекватне налагодження спілкування на горизонтальному рівні. Тут держава теж мала б активніше працювати. Наскільки розумію, великої підтримки терористи не мають. На окупованих територіях втома ще більша, вони ще більше прагнуть миру ‒ бо в нас діють і програми підтримки, працює інфраструктура, а в них є тільки "русскій мір" і контрабанда.

З часом у розумінні суспільства викристалізується образ Донбасу як фейкового сепаратиста, цей край не сприйматимуть приналежним до України. І на це не можна давати часу. Не можна зволікати.

Як мені здалося, Донбас зараз дуже сприятливий до українізації ‒ а це ключове завдання водержавлення Донбасу. Психологічно люди готові до того, що політику штучної русифікації краю буде припинено. Але наразі суспільство і держава існують паралельно.

- А що стосується військової складової вашого рейду ‒ яку армію побачили і який настрій наших побратимів, що служать?

- Армія, яка не рухається, деградує і розкладається. Це аксіома. Я дуже остерігався, що й на "передку" я побачу пацифістський настрій і почую, що "все заколупало". Але з такими солдатами ми не зустрілися, хоча я визнаю, що армію ми бачили здалеку. Я бачив охайних і нагодованих солдатів. Вони чітко знають, що їм треба і не кажуть: давай все і побільше, як 2014-го. Вони мають хороший внутрішній стан, дисципліновані, готові до активних дій. Покращилося матеріальне забезпечення. Для частини фінансовий фактор став мотивом служити. Хтось каже, що це заробітчанство, але як би там не було ‒ на фронті і "заробітчанин" стане людиною війни. Якби ще включити світоглядову роботу ‒ ми би мали 100% позитив.

Армія навчилася воювати, адекватно реагувати на дії ворога, вже немає такого, що наших валять, а вони сидять під обстрілом без відповіді.

- А що з перспективами? Схоже, що горизонт для нашого війська розширився, відколи командування АТО перейняв Михайло Забродський.

Три роки тому частина суспільства кричала "Вперед, на Крим!". Держава відповідала: "У нас іще немає армії". Відповідно, тривала суспільна дискусія, чому ж ми не наступаємо. Скільки ще нам треба готувати армію, щоби вона була готова морально, фізично, технічно, стратегічно до відвоювання всієї території України? Ми ж не відмовляємося від цієї цілі. І тут виникає інша проблема ‒ наявність волі. Бо оперативна обстановка на фронті складається по-різному. Наприклад, Московщина не проґавила скористатися ситуацією під Дебальцевим. Ми бачили, як вони перегруповуються в Луганську. І знову була дискусія, чи можна наступати на ворога, коли його терористичні організації валять одне одного. Мінські угоди було порушено, Луганськ було зайнято невідомо ким, тривала повна чехарда ‒ а ми не спробували вирівняти ситуацію на тому напрямку.

Маємо зрозуміти: рано чи пізно ми повинні відвоювати спершу наші території за картою Мінських угод, а потім ‒ наші законні межі України. Хотілося би, щоб на найвищому командному рівні розробляли такий стратегічний план.

Наразі ж кожен поступ ‒ хоч на 100 метрів, хоч на населений пункт ‒ дає моральну сатисфакцію воякам. І разом з тим, тримає їх у тонусі, адже що ближче до ворога ‒ тим небезпечнішими є солдатські будні.

Підготувала Настя Сніжна