ВО "Свобода"

ENG

11 травня 2016
Юрій Стрєльцов: У військкоматах Слов'янська на патріотів дивилися, як на дикунів
Юрій Стрєльцов: У військкоматах Слов'янська на патріотів дивилися, як на дикунів

Солдат із позивним "Торець", мешканець Донбасу Юрій Стрєльцов майже рік служить добровольцем в окремій чоті "Карпатська Січ", захищаючи нашу землю на сході України. Боєць "Легіону Свободи" за час служби був командиром відділення, заступником командира взводу, а зараз тимчасово виконує обов'язки командира взводу.

33-річний Юрій Стрєльцов у недалекому минулому - колишній медичний працівник. Мешкає він біля Слов'янська в селищі Черкаському. З 2010 року є членом Слов'янської міської організації ВО "Свобода". Без його участі не відбувався жоден мітинг та акція. На минулих міських виборах Юрій був кандидатом у депутати Слов'янської міської ради від ВО "Свобода".

Патріотичний мітинг у Краматорську навесні 2014-го
Патріотичний мітинг у Краматорську навесні 2014-го

На інтерв'ю військовослужбовець прийшов у звичайному цивільному одязі. Каже, що у відпустці і від камуфляжу треба відпочити…

- Юрію, розкажіть коли саме і де вас знайшла війна.

- Запах війни відчув у лютому 2014-го. Як почалась окупація Криму, слов'янські патріоти масово пішли у військкомати. Вони були або зачинені, або ж нам казали, що наші послуги не потрібні. Потім почалися мітинги, "ті тушки"… На окупацію Криму всі у владі дивилися безпорадно, а ми робили, що могли. Виходили на вулиці, влаштовували мітинги. Потім окупація Слов'янська. Що ми, звичайні мирні люди, могли зробити проти людей із автоматами? З голими руками йти не було ніякого сенсу.

- Кудись виїжджали за період окупації міста?

- Ні, весь час був удома, у Слов'янському районі. У нас там намагалися зробити блокпост, але місцеві люди "сепарів" (здебільшого комуністів) одразу розігнали. Вони тоді й до мене додому прибігали - всі ж знали, що я свободівець, але після жорсткої розмови наче заспокоїлись. Зброї у них ніякої не було, тож вони більше не з'являлися.

Не дуже вони й проводили так звані "роботи" з виявлення патріотів. Але ж така ситуація була лише у Слов'янському районі. Гадаю, якби наші спецслужби вчасно відреагували у всьому Донбасі, про окупацію не йшлося б.

- Які були твої подальші дії?

- Оскільки армію свого часу я не пройшов, військової підготовки не маю, з першими добровольчими батальйонами піти не вдалося.

Спочатку намагався вступити в батальйон особливого призначення "Січ". Їздив до Києва, але на той час не було набору. Довелося чекати, і вже влітку 2015 року я потрапив до окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ".

- А яка ситуація тоді була зі слов'янським військкоматом?

- Не було набору. Наш військкомат категорично відмовлявся мене брати. Дивилися, як на дикуна, мовляв, як це так - йти добровольцем? Я взагалі там ледь-ледь власні документи знайшов, тож мене навряд чи хтось колись би призвав. До речі, нещодавно мені дзвонили. Запрошували йти воювати, але ж демобілізація вже не за горами. (сміється).

- От ти потрапив на фронт. Що відбувалося далі?

- Відразу на передову не відправляли. Необхідно було пройти певну адаптацію. Тож спершу ми "спостерігали" за діями досвідчених побратимів у Первомайську, за 2 км від лінії фронту. Тільки після цього нас відправляли на передову. Улітку 2015-го по нас гатили і "Гради", і танки, і міномети. Не кожен доброволець витримував, багато поверталися додому, так і не дійшовши до основних позицій.

- Яким був твій військовий шлях? Де встиг побувати?

- Загалом це Піски, де я пробув весну та половину літа. У нас були ротації по два тижні. Інша половина літа та до початку березня - Донецький аеропорт. Там ми були безвиїзно. До цього швидко звикаєш.

У Пісках залишки цивільного населення живуть по підвалах, інакше не можна. Так і ми жили. Мені виїжджати додому не хотілося - є якась своя романтика. На фронті загострюються всі почуття. Ти тільки за звуком дізнаєшся, звідки та куди летить снаряд, як пролітають кулі… відчуваєш це все.

- Як надавалася медична допомога?

- У Пісках прямо біля лінії оборони є медичний штаб. Частина розташована у підвалі, аби ховатися від обстрілів. Саме там надається первинна медична допомога. Медики просто там живуть, тож працюють цілодобово. Також є машини швидкої допомоги. Найоптимальнішим варіантом авто виявився звичайний УАЗ. Були й броньовані машини, але на них моментально реагують "сєпари" - обстрілюють одразу. Далі всіх поранених вивозять у лікарню в Селідове.

- Багато таких випадків?

- Кожного дня. Колись було й таке, що мені доводилося поранених перебинтовувати. Медиків дуже не вистачає.

- Як все виглядає в містах біля лінії фронту?

- Як були під аеропортом, то мешкали у Водяному. Це зовсім поруч, до хат долітають і ворожі снаряди, і кулі. А от у Пісках зараз не залишилося жодного цілого будинку. Водяне серйозно не обстрілюють десь із вересня. Люди потрохи починають вертатися. Там навіть працює школа, є шкільний автобус.

- Що робили у Водяному?

- Був навіть період, коли ми повірили в перемир'я. В цей час ми окопувалися. Допомагали волонтери, приїжджали з усіх усюд, зокрема й зі Слов'янська. Ще нещодавно копати було дуже небезпечно: якщо голову на пару сантиметрів з окопу видно буде, то прострелять одразу. А відтоді з'явилася можливість хоча б озиратися на місцевість. Копали, копали і докопалися до того, що одного з нас снайпер прострелив. Після цього випадку стало зрозуміло, що ніякого перемир'я ніколи не буде.

- Хто переважно служить в армії? Молоді багато?

- В основному служать молоді хлопці від 18-и років та чоловіки середнього віку, років 30-35-и. Є у нас і "старійшини" після 57-и, але ж бігати з бронежилетом їм не так легко. Після 45-и вже воювати важкувато.

- Що робите під час ротації з передової?

- У першу чергу миєшся нормально, вже потім відпочиваєш. Якщо ти зараз маєш на увазі якісь там нервові зриви, то такого ніколи не було. Особисто я звик до таких справ - коли лягаєш спати і чуєш стрілянину, то можна спати спокійно. Значить, наступу не буде. А от в тиші заснути вже не виходить.

- Брали участь у якихось спецопераціях?

- Їздили на зачистку Мар'їнки. Змінювали там переляканих міліціонерів. Зачищали тоді спецназівці та "Січ" дні три. Після того ніяких серйозних наступів не було. Так, звичайна собі стрілянина.

- Які зараз були перші враження, коли повернувся в рідне місто?

- Та нічого тут не змінилося. Як я подивлюсь, у Слов'янську також ситуація печальна. Поки тут наступ у владі, на фронті кожного дня когось вбивають. В Авдіївці, наприклад, кожного дня 300-ті, 200-ті…

- Ваш батальйон був останнім добровольчим. Як щодо ситуації з переходом у склад 93-ої бригади?

- Весною 2015 року уряд висунув умову, щоби всі добровольчі батальйони або легалізувались, або пішли з передової. Хтось легалізувався, хтось пішов, як "Правий Сектор", наприклад. Проблема в тому, що ніде не було постійної кількості людей. Це ж добровольці, вони на "пташиних правах". Хтось взагалі приїжджав періодично. З нас всі охочі легалізувалися. Є певний плюс - дає гарантію на допомогу рідним у випадку загибелі. А от зараз ми сидимо у Черкаському (Дніпропетровська область - ред.).

- Усім відома сьогоднішня ситуація з розформуванням батальйону "Карпатська Січ". Знаємо, що багато бійців через це розривають контракти. Яка твоя думка з цього приводу?

- Треба триматися разом до перемоги. До перемоги і у війні, і над бюрократичною совковою системою, що досі панує в армії. Звичайно, цього можна досягти тільки зі змінами політичними. Всі ми, бійці, повинні триматися в межах "Легіону Свободи". Тільки разом можемо досягти мети.

- Які подальші плани?

- Я збирався продовжувати контракт. Тепер обставини змінилися. Якщо будуть наступальні, активні бойові дії, тоді, звичайно, я служитиму.

Бажаємо нашому земляку тільки перемог, а всім нам, мешканцям України, - мирного життя на своїй землі.

Підготувала Дар'я Фрай